У такій афористичній матері писав про євроїв Закарпаття віжомий чеський письменник Iван Ольбрахт (1882‐1952), який уперше приїхав у Закарпаття, вiдтак i в Колочаву, у липнi 1931 року. Досліджує цю тему у творчості письменника закарпатський історик, письменник і журналіст Роман Офіцинський. Пропонуємо вам частину статті з його книги "Новтня література Закрапаття", про яку ми писали раніше. Повну версію можете переглянути на офіційному сайті. 

Поселившись у сiм’ї колочавського столяра єврея Пiнкуса Глайзера, Ольбрахт повнiстю при‐ святився збору матерiалiв для майбутнiх книг. Упродовж тривалого часу (включно до 1936 року) письменник вибирався з Праги на декiлька тижнiв на Верховину. Внаслiдок побачила свiт знаменита трилогiя про Закарпаття – роман «Микола Шугай, розбiйник» (Прага: Сфiнкс, 1933), книга нарисiв «Гори i столiття» (Прага: Мелантрiх, 1935), збiрка з двох оповiдань i повiстi – «Голет у долинi» (Прага: Мелантрiх, 1937). Трилогiя – результат спостережень i пошукiв автора «по полонинах, селах, зимiв‐ ках i судах од Хусту i до польських кордонiв».

Доречно зауважити, що чеський художник Вацлав Фіала (1896‐1980) у літні місяці 1936 і 1937 року зупинявся у селах Нересниця, Новоселиця, Широкий Луг нині Тячівського району. Інколи переходив лісом, через полонину Красну, до Колочави, де розмовляв з письменником Іваном Ольбрахтом. У Фіали є «Вольфова» – портрет дочки приятеля Ольбрахта, торговця Вольфа з Нижньої Колочави. Ольбрахт не дуже досконало знав мову закарпатських українців. Вольф при потребі слугував йому пере‐ кладачем, переказав багато легенд, познайомив із народними звичаями. Про Шугая місцеві жителі згадували недобре, вважали розбійником. Оль‐ брахт із численних розповідей виплів цілісний образ.

Портрет дружини старости села Широкий Луг Юрія Дудли названо «Волошка». Вона колись врятувала гроші сільської громади. Як до хати увір‐ вався Микола Шугай, жінка не розгубилася, сіла на скриньку з грішми. Оскільки була вагітною, то нападники її не чіпали. Дитина, що невдовзі на‐ родилася у Волошки, зображена на малюнку «Дочка Дудли». Цей малюнок належить до найкращих, бо й дівчина була надзвичайно приємною.

Перші ілюстрації до «Миколи Шугая, розбійника» створив Фіала ще до Другої світової війни. На жаль, їх тоді не опублікували, хоча громадсь‐ кість і сам Ольбрахт сприйняли схвально. Художник домігся неабиякого ефекту в інтерпретації відомого твору незадовго до смерті. Понад 40 ко‐ льорових і чорно‐білих ілюстрацій вміщено у виданні роману 1979 року, що побачив світ у видавництві «Альбатрос» у Празі.

Iван Ольбрахт зумiв чутливо донести до широкого читача живi ре‐ алiї Закарпаття 1930‐х років, етнiчнi стереотипи мiсцевого населення – українцiв, угорцiв, євреїв, чехiв, нiмцiв. У творах Ольбрахта розпорошено безлiч цiкавих етнографiчних етюдiв та iсторичних екскурсiв, обробле‐ них талановитим пером публiциста i прозаїка.

Етнографічні етюди

Хоча мати Ольбрахта походила iз заможної єврейської родини, свiт старозавiтних закарпатських євреїв був для нього новим, важкодоступним, чужим. Справа в тому, що його мати охрестилася, переборола чима‐ ло перешкод i вийшла замiж за бiдного чеського адвоката, батька пись‐ менника. Iван Ольбрахт вирiс в атмосферi чеського нацiонального про‐ будження. А переживання матерi, що вiдмовилась од вiри предкiв, вiн передав згодом у повiстi «Сумнi очi Ганни Караджичевої» (1937). Вона зʼявилася через 17 рокiв пiсля смертi матерi.

Буваючи на Закарпаттi, Ольбрахт неодноразово спостерiгав за євре‐ ями‐власниками невеликих сiльських крамниць, що «наморщивши лоб i перебираючи бороду, як струни арфи», роздумовували над своїми над‐ звичайно заплутаними справами. Письменник чiтко усвiдомлював: для них торгiвля – не тiльки засiб добування грошей, а «фiлософiя, полiтика, багатоскладове життя».

У романi «Микола Шугай, розбiйник» I. Ольбрахт чудово змалював своєрiдний стиль мислення рiзних прошаркiв єврейського населення, по‐ казав їх роль у гiрському селi, у трагiчнiй долi головного героя. Автор вiд‐ значив, що за столiття спiльного життя українськi горяни та євреї звикли «до взаємних дивацтв» i не знали релiгiйної ворожнечi.

Правда, писав Ольбрахт, українець‐греко‐католик «нiзащо в свiтi не їв би в петрiвку молочного», а єврей швидше згинув би, «нiж напився б вина, до якого приторкнувся гой (iновiрець – Р. О.)». Для українського се‐ лянина було дивним, що євреї не їдять сала, обiдають у шапцi, а в пʼят‐ ницю ввечерi «з доброго дива» палять дорогi свiчки. Пересiчний єврей так само не мiг прийняти звичаї – «ритуальнi таємницi та релiгiйнi забо‐ рони» – українських сусiдiв, що молились «до огидно страченої людини», а жiнку вважали божеством.

Коли приходив селянин вранцi до єврейського ремiсника i заставав його за молитвою, той спокiйно залишав на своїх плечах молитовний одяг iз бiлої тканини з чорними смугами (талес), а на чолi кубик тефiлiну (футляр, де зберiгалися релiгiйнi тексти), i завзято сперечався про цiну «за обковування воза чи за латку на постоли або за вставлену шибку». Мовляв, Бог не спiшить i почекає.

Хасиди зблизька

У своїх творах I. Ольбрахт повнокровно вiдобразив життя релiгiйної общини хасидiв у Колочавi. Ця течiя iудаїзму набула поширення на захiд‐ ноукраїнських землях, починаючи з середини ХVIII віку. Її засновник – Баал Шем Тов (1698‐1760) із Поділля. Письменник подав низку етногра‐ фiчних описiв традицiй колочавських євреїв, членiв 48 сiмей. Детально i скрупульозно зображено прихiд «Царiвни Сабат» або шабасу. Це назва святкового дня – суботи. Зокрема, у романi «Микола Шугай, розбiйник» зауважено таке: «Сьогоднi – пʼятниця, вечiр, початок шабасу, i за хвилину на небо вже вийдуть три зiрки. Єврейськi жiнки до бiлого вишкребли ха‐ ти, вимили вiкна, i крiзь шибки, що свiтять на сiру дорогу, видно на сто‐ лах шабасовий пшеничний хлiб, покритий бiлим полотном, i багато запа‐ лених свiчок у свiчниках або лише налiплених на банках з рибних кон‐ сервiв; на кожного члена родини, живого i мертвого, – по однiй. Цi нiчнi вогники, коли вже всi лежатимуть у постелях, самi догорять, бо сьогоднi день господнiй i всяка праця – це грiх, а загасити свiчку – теж праця».

В оповiданнi «Подiя в мiкве» маємо справу з ритуальною лазнею – з басейном на 40 вiдер води. Її вiдвiдувала чоловiча частина єврейської об‐ щини у пʼятницю перед вечiрнiм богослужiнням, а жiнки – пiзно ввечерi та на чотирнадцятий день пiсля мiсячних. За мiкве доглядав спецiальний прислужник – бедр. Вода у викопанiй ямi (басейнi) не повинна опускатися нижче риски, до якої сягають сорок вiдер води. Iнакше мiкве буде нечис‐ тою. Тодi доводиться викликати рабина з найближчого мiста i заповнити мiкве молоком. У матерiальному планi це велике покарання для бедра. У повiстi «Сумнi очi Ганни Караджичевої» Ольбрахт показав самопро‐ тиставлення єврейської общини Колочави (у творi – Поляни) решту свiту. Живучи у «голетi» (у «країнi вигнання», тобто розсiянi по свiту, поза Пале‐ стиною) i чекаючи скорого приходу месiї, євреї‐хасиди виробили жорсткi правила поведiнки i взаємовiдносини кастового типу. Наприклад, шлюби з неiудеями суворо заборонялися, iнакше чекало винуватця прокляття.

Письменник описав цей обряд у повiстi: «...незвичайний гомiн посту‐ пово переходив у «нiгун» – тужливий, плаксивий, верескливий речитатив єврейських молитов... Чоловiки, ритмiчно нахиляючись, проказували похо‐ ронну молитву, котру Iзраїль тричi промовляє тодi, коли труп, покропивши оцтом та яєчним бiлком, виносять з хати; вже не людину, а нечистий шма‐ ток людського мʼяса, який у цю хвилину облiтують демони... Навiки присо‐ ромлений батько надрiзав ножем i надривав комiр пiджака, а мати, яка з ганьби перед людьми вже нiколи у життi не вийде за огорожу свого обiйс‐ тя, рвала сукню та обоє босонiж сiдали на землю, аби... проказувати заупо‐ кiйну молитву». Згiдно зі звичаєм, на другий день мiський рабин мав засвi‐ тити чорну свiчку, що запалювалася пiд час обряду прокляття когось.

Єврейську общину складали люди рiзних соцiальних прошаркiв: «ре‐ мiсники, поденники, їздовi, хлiбороби, лiсоруби, крамарi, жебраки (дуже часто всi цi професiї в однiй особi), з пейсами i без них, у каптанах, у ци‐ вiльному одязi, або просто в лахмiттi».

У цiлому вони були позбавленi єдностi зi землею, де знайшли приту‐ лок. Тi, що якимось чином збагатились у верховинських селах, одразу тяглися до «цивiлiзацiї» – переселялися до Мукачева, Кошиць або Будапешта. Навколишня природа для них була позбавлена естетичної цiль‐ ностi, мала суто утiлiтарне значення – лiсопромисли, добування корис‐ них копалин. За зiзнанням центрального персонажа оповiдання «Чудо з Юлчею», «вiд того, як гори називаються, нiчого не залежить (хiба така нiчим не примiтна громада камiння i глини заслуговує на якесь iмʼя?)».

Народна демонологiя закарпатських євреїв, а Iван Ольбрахт у нарисi «Про затятiсть бажання» зафiксував двi поради єврейської баби‐ворож‐ ки, також не замикалася на оточуючу природу, не мала язичницького пiдтексту, притаманного мiсцевим українцям – з чар‐зiллям, купальськи‐ ми ночами i так далі.

Зигзаги конʼюнктури

У 1930‐х роках на Закарпаттi проживало 90 тисяч євреїв, що стано‐ вило восьму частину всього населення. Якщо ранiше – у XIX і на початку XX століть – економiка всього краю перебувала практично в їхнiх руках (орендували землi i пасовиська, брали вiд держави пiдряди на будiв‐ ництво, ремонт дорiг, займалися лихварством i контрабандою), то в 20‐ 30‐х роках чеськi крамарi та ремiсники, молода генерацiя українських ко‐ операторiв та iнтелiгентiв поступово витiснила їх на другий план.

Як вiдзначив Ольбрахт у нарисi «Село одинадцятого столiття», домi‐ нацiї євреїв‐фiнансистiв поклали край «Пiдкарпатський банк», «Легiо‐ банк», «Словацький банк» i «Дунайський банк», що давали позику пiд низькi проценти. У крупних мiстах легiонерськi швейнi майстернi та взут‐ тєвi магазини концерну «Батя» перебрали на себе задоволення попиту. Єврейськi крамницi занепадали, весь товар у них оцiнювався у три сотнi крон i, як правило, його можна було «в коробi перенести на плечах». Прохо‐ див процес пролетаризацiї єврейської общини: пiдприємництво трималося на тому, що «один бере в борг у другого, а потiм один з одним судяться».

У публiцистичнiй статтi «Євреї» Ольбрахт звернув увагу на полiтич‐ ну орiєнтованiсть бiльшостi єврейського населення Закарпаття на тодiш‐ нiх господарiв краю – чехiв. Єврейськi дiти складали у тi роки близько 90 вiдсоткiв учнiв шкiл з чеською мовою навчання.